Читати книгу - "Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою"

Отак от. Знаючи загальний рівень індійської медицини, я серйозно задумалася про те, чи не поїхати до Індії народжувати третю дитину, коли знову заскучаю за підгузками. А ви, якщо раптом надумаєте «зимувати» в тих краях з причини, що там всі на общєдоступном патякають, таки не погордуйте й візьміть з собою маму. Росіяни, повідала та свіжа матуся, за кілька сіл ладні їздити, аби лиш купити в росіян же шоколадний торт за якісь геть дурні, як на Індію, гроші. Тож, відкривши лоточок із варениками й борщем – чимсь таким, за що слов’янська душа ладна і в пекло спуститися, – ви не просто окупите поїздку, а ще рідній матері на норкову шубу заробите. Моя он досі на мене дується, що я її ніколи не беру з собою…

Ь.

М’яко про вік

– Мама, скільки тобі років?

– Тридцять три.

– А мені?

– Два.

– А Кої?

– Три.

– А мені теж тйицять тйи?

– Ні. Тобі тільки два.

– Тоді мені двацять тйи.

Пам’ятаєте, якою ознакою крутості був у дитинстві вік? Кому більше років, той і переміг. Діти зараз мріють, аби їм було по тридцять три – ну так, хто ж крутіший за маму?… З часом зірки ставатимуть трохи менш яскравими і буде об’єктивно ясно, що мама не найкрасивіша на землі, а двадцять три таки ліпше, ніж тридцять три.

Хоча все відносно. Я от не хотіла би повернутися у свої двадцять три: депресивна, запарена, незадоволена до кінця ні вулканами, ні джунглями – бо завжди хочеться ще чогось. З досвідом вчишся цінувати моменти як такі, а не жити за дебільним принципом «више-сільнєй-бистрєє», хоча деколи, звісно, трапляються рецидиви.

Головне – їх нікому, крім себе, не нав’язувати. І не називати своїх дітей недорозвинутими чи там шматками жиру, бо вони не годні відмахати десять кілометрів так швидко, як ви, або, що ще гірше, як сусідський спортивний хлопчик чи дівчинка, котра ще і на скрипці грає, і по-китайськи говорить. Забудьте про ці дурнуваті порівняння своїх дітей з іншими, як і себе самих. Рольова модель – це добре, але ж ви не туалетний папір випускаєте на виробництві і не міксери, аби перевіряти їх конкурентоспроможність.

Кая, двох із половиною років, і її старша на одинадцять місяців компаньйонка Кора дуже навіть спокійно пройдуть по два чи по три кілометри, якщо їх правильно мотивувати. Причому не обов’язково щоразу вигадувати колесо, одна й та ж мотивація працює чудово.

Приміром, на горі в парку Мунсень я показала їм хатинку в тумані – стару метеостанцію – й сказала, що там живе чарівник. Але до нього треба буде дійти ніжками, бо ні машина, ні візок такою кам’янистою стежкою не підіймуться. При цьому вам не зовсім обов’язково пертися до станції – ідіть собі, куди душа бажає. Головне вчасно чарівнику «подзвонити» і спитати, чи він вдома і коли повернеться. І чи справді на цій іншій стежці, куди ви звернули, аби помилуватися виглядом, можуть гуляти крилаті поні чи ховатися скарби. Ну або заманюйте дітей їжею – оно туди дійдемо й відразу сядемо пополуднувати.

Біля Педрафорки в Піренеях ми таки дійшли до будинку чарівника – гірського притулку. Чарівника, на диво, вдома не виявилося, але він залишив нам записку – і не важливо, що то було каталанською про дату початку сезону гірських походів і прохання контактувати лісників, якщо ви надумаєте тут ночувати чи просто влаштовувати пікнік.

Заодно в нас ще й урок іноземної мови вийшов. Кастильської, на жаль – каталанську я поки лише на рівні читання розумію.

– Сойсейо! – репетували діти. – Вьєне!!! Естамос еспеяндо!!!

– Молодці, діти, – кажу я, – сорсеро (десь так на мою думку мусив би звучати іспанською sorcerer), він же чарівник, вас точно мав уже почути. Ходімо ж іще далі трохи стежечкою, раптом він по квіти в ліс пішов.

До речі про квіти. Змалечку варто дітям пояснити, що квіточки – це такі самі маленькі дівчатка, як вони, у красивих платтячках, і що вони народилися недавно і хочуть жити в лісі, тому їх не варто зривати. Але можна погладити, і понюхати, і сфотографувати. Екосвідомість змалечку прищепити значно легше, ніж це буде зробити вчительці в початковій школі. Та ще й неабияк корисно для дитини може виявитися.

Згадаймо малого Гауді – хлопчик був дуже хворобливим, мати весь час проводила з ним. Аби розважити дитину, вона водила його в луги довкола міста. Там-то він і почав цікавитися природою, що результувало в неповторне, колосальне натхнення і приклад створення архітектурних форм за подобою суцвіть, руху листя, завитків мушель тощо.

– Чи може бути справніший спосіб прославити світобудову людським діянням, ніж творити згідно найдрібніших лекал первісного Творця?…

– Мама, ти сьо? Всьо добе, мама, всьо добе.

З дітьми ваше пересування, звісно ж, не буде таким стрімким і результативним у плані кілометрів, ніж коли ви йдете самі чи з друзями. Але я, наприклад, вже встигла пристойно втомитися від цього безкінечного маслання, від невстигання, від розставляння наметів уночі.

Пам’ятаю, як дорогою з Манаслу в Непалі моєю заповітною мрією було просто розлягтися на яскраво-салатовій траві, під темними соснами, і дивитися, як крізь гілки просіюється сонце. Полежала аж п’ять хвилин – рекорд. Бо ж попереду мене вже чекав гід, нервово тупцялися компаньйони і те ж саме сонце блимало з докором: поки ти тут валяєшся, я вже до горизонту повзу! Ті п’ять хвилин під соснами – найліпший мій спогад за той похід.

І для чого було пертися 150 кілометрів пішки? Ну хіба що заради мистецької акції. В день мого тридцятиліття ми з кумом і чоловіком нелегально перетнули китайський кордон у горах і символічно показали дупу в бік офіційного Пекіну за анексію Тибету. Хто б тоді подумав, що за кілька років з українським Кримом станеться щось дуже подібне?…

Повернуся до темпу. Отже, по горах із дітьми дуже далеко і надто швидко не підеш. Нести їх на собі – варіант сумнівний. Коли п’ятнадцять і більше кілограмів на тобі не просто висять, як рюкзак, а ще й активно рухаються, верещать і пришпорюють, жодна «дойтерівська» переноска – за ціною, до речі, трьох дойтерівських рюкзаків – вам не допоможе. Зате можна досхочу